Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Але це все – сни. Все одно.

Все одно.

І знову – сяюча пітьма ніщо. Навіть не пітьма – те, що навіть більш відсутнє, ніж ніщо. Тому що навіть на ніщо можна вказати, тоді як тут не було й цього. Не було й тут. Не було й цього.

Не було.

А потім, із сяючої темряви, він почув голоси. Почулися церковні дзвони. Почувся голос відправи. І він почув, як щось тепле, велике, вічне огортає його, і раптом, мільйони років по тому, коли світло почало вгасати, з’явилася якась нова сила, яка тягнула його. Тільки й подумалось: відмолили.

Щось ніжне, лагідне завиднілося йому – і він побачив Аліну. Серед ночі вона була разом з Пашею, обоє – нагі, як Єва з Адамом, з’єднуючись у тропічному раю, під тихий шелест пальм і далекий шум моря. Яка любов, яка гаряча любов до доньки – настільки гаряча, що вже не відрізниш, батько він їй чи чоловік. Він хотів бути з нею.

І коли Аліні стало добре, коли її лоно почало наповнюватися водами, а Паша почав дихати гарячково, наче великий мужній кентавр, він відчув, як входить у помисли Паші й у цей момент усіх трьох осяює спалах – величний, золотий, і він, мов у прочинені двері – великі, золоті двері, формою схожі на мигдалину, з гідністю входить досередини, туди, де починаються нові дороги.

Він увійшов у цю королівську браму, і брама зімкнулася за ним. І настала темрява.

Він відчув, як густа, тяжка матерія охопила його, і раптом усе, що сиділо у нього в пам’яті, почало пригадуватись йому – він був ними всіма: жаби, метелики, мурахи, ящірки, люди, жінки й чоловіки, перси й китайці, нубійці й алеу ти, ацтеки і єгиптяни, індуси, цигани, знову тварини: коні, корови, жуки, скорпіони, змії, далі – дерева, далі – знову птахи, землерийки, ведмеді, знову люди – монахи, йоги, різнороби, безхатьки, царі, генерали, попи, архітектори, змієлови, коханки й коханці, мудреці й простаки, а коли все це зімкнулося над ним, коли ця товща моря змішалася в нього над головою, він зрозумів, що його знову впіймали.

І тоді він змолився, заревів, застогнав, і з нього полилась беззвучна молитва.

І коли та молитва вирвалася з нього, серед ночі Аліна, лежачи на розметаних простирадлах, огорнута теплим тропічним повітрям, серед нічного шуму пальм та прибою, його Аліна розтулила очі, і невідомо, чия то була думка, що запала їй в голову, – його чи її, – можливо, вони подумали її одночасно, з двох кінців. Тепер у них довго все буде на двох.

Аліна притулилася до Паші.

– Ти спиш?

Паша мугикнув. Аліна підповзла до нього ближче і прошепотіла в самісіньке вухо:

– У нас буде дитина.

– Дитина?

– Так, дитина. Мені щойно наснилося, що мій тато прийшов до мене.

Паша обійняв її та пригорнув до себе. Аліна відчула незрозуміле тепло, наче крім неї, Паші, й тієї нової душі в її лоні був іще хтось, і від цієї присутності робилось безпечно й тепло.

«У мене буде дитина».

2.01.2014

Професор Рама

Присвячується Рею

На перетині трьох священних рік стояв чоловік.

Чоловіка звали Амріт Абхішек Капур, але учні кликали його Свамі Кумар.

Чоловік плакав. Він приїхав сюди з далекої Москви, щоби втопитися.

От-от мало зійти сонце. Було холодно – стояв січень. Чоловік потер плечі, щоби трохи зігрітися, але від думки, що йому більше не потрібно грітися, сльози полилися гіркіше. Втираючи долонею очі, чоловік став рішуче знімати з себе одяг.

Роздягнувшись до нижньої білизни, Амріт розпустив волосся, заплетене у хвіст, і сів, схрестивши ноги, лицем до праяґи – місця, де зливалися три ріки: Ґанґ, Ямуна і невидима ріка Сарасваті.

Чоловік зняв із шиї вервицю рудракші та спробував прочитати молитву, але це не допомагало. Навіть у такий відповідальний момент до голови лізли дурні думки. Ось як воно – бути проклятим.

* * *

Дитинство Амріта (повне ім’я при народженні Амріт Ґоуранґа Абхішек Капур) проминуло у Калькутті, в Західній Бенгалії. Він народився в сім’ї працівника телефонної компанії, був наймолодшою дитиною, але від цього жодних бенефіцій не отримував. Його батьки були шудрами, ходили до храму Калі, їли сіль і м’ясо, читали американську пресу. Єдиною славою в його дитинстві було те, що батько працював у тій самій телефонній компанії, що й батько Мітхуна Чакраборті. Це дало свої десять хвилин слави потім, у Росії. А так – усе як у всіх.

Амріт ходив до школи, де викладали на гінді, був захисником у шкільній футбольній команді, брав участь у театральній самодіяльності, у постановці «Махабхарати» грав роль Ґанеша. Все виглядало безхмарно, Амріт давав перспективи, Індія любила Амріта, Калькутта ж була загалом байдужою.

У шістнадцять батьки віддали його до Шотландського католицького коледжу в надії, що дитина опанує інґліш і поїде до Штатів шукати кращої долі. Батьки хотіли, щоб Амріт доробився до кращого життя, Амріт хотів скуштувати гамбургер, Калькутта залишалася до нього холодною.

У віці двадцяти одного року він поїхав у Лос-Анджелес, аби вивчитися на медика. Йшов 1967 рік.

* * *

Боб Ділан, Донован, Джоні Мітчел, Брюс Спрінґстін. Їхні імена закарбувались у пам’яті сильніше, ніж мантри. Медика з нього не вийшло – Амріт злився з потужним рухом курців трави, споживачів ЛСД і слухачів рок-н-ролу, співав «All you need is Love» на концерті у Вудстоку в компанії напівголих дівчат із Сан-Франциско, допомагав «Чорним пантерам», жив на даху військового госпіталю, переховував від військової повинності студентів-медиків, їв гамбургери, чіпси, пив колу з льодом, курив «Лакі страйк», читав комікси про Супермена. В листах додому він писав: «Мамо, в Америці настали дивні дні. Всі ходять майже голі. Зараз дуже весело. Демонстрації, страйки. Студенти бойкотують, перекривають залізниці. Я – серед них. Здається, скоро ми захопимо владу. Мамо, я знаю, ти зі мною не погодишся, але я, дивлячись на цю країну, впевнений – справа Ґанді хороша і зробить іще багато доброго для Індії та для всього світу».

З Індії йому приходила така відповідь: «Амріте, не будь дурнем. Кидай це діло і знайди хорошу роботу. Тато каже, щоби ти з’ясував, які можливості